«За 5 днів реабілітації я користуюсь однією милицею замість двох», – боєць про роботу найпотужнішого в Україні Реабілітаційного центру Дніпра
Сергій став на захист нашої країни ще у 2014-му. Чоловік брав участь в АТО рік. Коли почалась велика війна, без вагань пішов відбивати російську навалу. Із загарбниками воював на різних напрямках. Останнім часом – на Донецькому. Травмував кульшовий суглоб. Довгий час пив знеболювальні. Пізніше все ж вирішив звернутися до військових медиків. Його направили на обстеження до Дніпра.
«Пацієнт надійшов до нас вже на другий курс реабілітації. Коли був уперше, в нього був біль у поперековому відділі хребта, який віддавався у кульшові суглоби. Ми гадали, що це може бути проблема в поперековому відділі. Але після обстежень з’ясувалось, що у пацієнта з лівого та з правого боку є коксартроз. З правого боку він був у третій стадії, а з іншого – у другій. Після першого курсу реабілітації пацієнт отримав полегшення з лівого боку. З правого ж біль залишався на 7-8 балів з 10. Тож довелось оперувати Сергія та робити ендопротезування кульшового суглобу. Нині він у нас на другому курсі реабілітації», – прокоментував фізичний терапевт Реабілітаційного центру Дніпра В'ячеслав.
На реабілітацію захисник прийшов цієї суботи (23 грудня – ред.) на двох милицях. А сьогодні вже ходить з однією.
«Мені поступово дають навантаження. Я дійсно ходив на двох милицях. Зараз вже, як бачите, використовую лише одну. Але ми йдемо до результату, аби я взагалі пересувався самостійно. Тут дуже хороші реабілітологи та терапевти. Вони знають свою справу і завжди допомагають, коли щось не виходить. Тобто у біді не покидають. Звісно, що сам процес неприємний, але головне – результат», – прокоментував військовий Сергій.
Нині єдине бажання військового – стати на ноги. А також дочекатися дружину, яка зараз перебуває на фронті – рятує там життя іншим захисникам України.
Щодо роботи Реабілітаційного центру Дніпра, то професійна команда і надалі продовжує ставити на ноги усіх наших захисників. В’ячеслав каже, найбільше пацієнтів з мінно-вибуховими травмами.
«Вони дуже складні у реабілітації, і, на жаль, як їх реабілітувати – ніде про це не написано. Тож ми робимо зі свого боку все, аби поставити їх на ноги. У цілому хлопці вмотивовані. Величезну роль відіграє їхня налаштованість та налаштованість родичів. Бо часто буває, що якраз родичі створюють гіперопіку пацієнту і він втрачає будь-яке бажання працювати і відновлюватись. Тож ми завжди просимо рідних зменшувати цю опіку, аби не заважати процесу реабілітації», – каже Вʼячеслав.
